Найвідоміші образи в українській демонології: як відьми та домові взаємодіяли з людьми

1. Чорт

Найпопулярніший персонаж української демонології. Він є узагальненим поняттям "нечистої сили". Чорт може заміщати майже кожну демонічну істоту, яка шкодить людині. Безпосередньо співвідносні з ним поняття ляку, блуду, вихору.

Улюблені місця чорта — перехрестя, цвинтарі, закинуті церкви чи хати-пустки, смітники, корчі бузини, будяки. Найчастіше він виявляє себе ополудні й опівночі, до півнів. Зазвичай чорта уявляють схожим на людину, проте оброслу чорною шерстю, з рильцем, хвостом, рогами, вивернутими колінами, копитами чи "курячими" або "бузьковими" лапами, кігтями. Очі та язик чорта "пекельного" кольору. Хвоста чорт нерідко ховає під фалдами, а ріжки — під циліндром, набираючи подоби "пана".

Хоча на теренах України також побутують уявлення про чорта як злого демона, який прагне звести людину зі світу й забрати її душу, у більшості оповідок він постає як демон-невдаха.

2. Відьма

Згідно з уявленнями українців, це жінка, котра завдяки своїм надзвичайним здібностям шкодить людям. Відьом, на відміну від інших "непростих", які можуть робити й зло, і добро, вже принаймні в ХІХ столітті сприймали у суто негативному ключі.

Є відьми "родимі" і "вчені". Родимі народжуються від матерів-відьом, з’являються від зносин жінок із чортами. "Вчені" відьми "продавали душу нечистому", вивчалися відьомства з так званої "Чорної магії" чи перейняли знання від старої відьмачки ще за життя або вже при її агонії. Вчену відьму, як правило, вважали "лютішою", бо та набувала лиходійних знань свідомо. Водночас "родима" нібито "сильніша".

До того ж вірять у здатність відьом до перевертництва. Найчастіше їм притаманні подоби жаби, кота, собаки, свині, змії, сороки, колеса від воза, копички сіна, полотнинки, клубка ниток. Повсюдно в Україні вважають, що відьми важко конають, адже їх "нечистий душить". Щоб полегшити смерть, найчастіше у стелі біля комина чи над конаючою відьмою зривали потолочини, нібито для того, щоб крізь цей отвір пройшов злий дух. Вірять також, що відьма не може померти доти, доки не передасть своєї "сили".

3. Вовкулак

Вірування у вовкулаків дуже давні. Вже у V столітті до нашої ери Геродот, характеризуючи неврів (один із праслов’янських етносів), писав, що кожен із них раз на рік стає вовком на кілька днів, а по тому знову набуває давньої подоби. Чарівники умисно перетворюються на вовків, здебільшого щоб чинити зло. Час до часу вовками нібито стають люди, зачаті під Паску чи народжені від зв’язку жінки з вовком.

Від вовка вовкулаку відрізняє те, що задні лапи в нього вигинаються уперед, а не по-звіриному. Подекуди вважають, що він має людську тінь.

Той, хто перетворюється на вовкулаку, повинен роздягнутися догола або замінити свій одяг зношеним чи лахміттям на знак своєї причетності до "іншого" світу. Зворотне перетворення відбувається перекинувши через нього вила чи ударивши його вилами межи очі, встромивши ніж у хлібне тісто, назвавши на ім’я чи нагодувавши хлібом.

4. Домовик

Перша згадка про домашніх духів у східних слов’ян датована кінцем XIV століття. Натомість слово домовик чи не вперше згадане у граматиці початку ХІХ століття, хоча, безперечно, на той час воно вже було добре відомим. Походження домовика зазвичай пов’язують із душами померлих предків. У хаті він з’являється після заснування підвалин чи зведення комина, після завершення будівництва чи після того, як у житлі хтось помре.

Найхарактернішим для домовика часом вияву є вечір і ніч. За уявленнями, побачити його можна на горищі хати в Чистий четвер при світлі Страсної свічки. Якщо домовик "голий" — це на бідність, якщо "кошлатий" — на багатство.

У більшості випадків присутність домовика в хаті осмислюється як позитивна. Він у всьому допомагає господареві, у якого "все ведеться", охороняє господарство. Однак часом може проявляти себе вороже. Чи буде домовик шкодити, залежить від його уподобань, хоч на це впливала й поведінка господарів.

5. Потерча

Так називають дітей, яких стратили матері, мертвонароджених або померлих одразу після народження. Кволе немовля нерідко охрещувала безпосередньо баба-повитуха або й мати. Якщо не було освяченої води для охрещення, посипали хоч піском чи землею, а вже воно мало ім’я. Якщо дитина виживала, обряд хрещення повторювали у церкві згідно з канонами. Якщо ж дитину поховали неохрещеною, то її душа не має спокою, а відтак "просилася", щоб їй дали ім’я.

У такому разі потрібно було помолитися за цю душу й "охрестити", дати нещасній ім’я. Потерчат охрещували, кинувши хрестика з яких-небудь травинок.